top of page
Writer's pictureVitaliyaART

Хвостик з Тибету



Частина перша


Я народилася на початку жовтня. І коли відкрила очі, то побачила... н


і, ніяк не жовтень. Побачила свою Маму й одразу закохалася в її великі виразні карі очі, величну постать, осанку не менш, ніж у Імператриці. А ще – цей особливий такий рідний Мамин запах, я обожнювала спати, згорнувшись калачиком біля її ніг разом із братиками.

Вона була сувора, але справедлива й любляча, виховувала мене та вчила всьому, що знає сама. Мами вони такі - знають, коли пригорнути, а коли й по дупці дати.

Це вже трохи згодом, коли я вийшла на першу прогулянку, на мене налетіло оте жовтневе жовте листя вперемішку із червоним, а теплий вітер змінила холодна колотнеча Листопаду, вранішнє сонечко сховалося за густими туманами, аромати осінніх квітів відлетіли й з‘явився запах пожовклого листя... Такі вони були - мої перші місяці Життя.

Ввечері, коли сутінки майже до останку з’їдала осіння темрява, Мама зігрівала нас власним

тілом та розповідала мені й моїм братикам казки. Почула вона їх від моєї бабусі, а остання - від прародичів, а прародичі...

Так, Рід в нас прадавній, Династія наша (ви, Люди, це породою називаєте) - на ім’я Ши тцу. Собаки ми. Мама казала, що ще в VII сторіччі сліди наших лап знайшли у Візантії. Прародичі там робили променад... В якомусь 16..-не пам’ятаю якому, році, велика мудра Людина з Тибету, Далай-лама звався, подарував моїх пращурів Китайському Імператорові з Династії Мін.

А Імператор виявився скнарою, є велика ймовірність, що його в дитинстві мама так не пестила, як нас. Можливо, не хотів ділитися таємницею нашої появи на світ. А може, ще щось собі там навигадував, хто його вже знає, давно ті часи минули...

Так ось, зачинив він нас у власному палаці й каже: «Голову відрубаю тому, хто собачок цих у мене відбере!» Отак шалено й до нестями кохав нас, бідося.

Скнара цей можливо й зрозумів власну дурість, чи то совість Людині в мозок постукала, не знаю, мама не пояснювала. Але трохи згодом, дав він нам волю. Небагацько, та й то - виключно у вигляді подарунка підданим. Всім іншим, волав: «Це преміальні тільки за вірну службу, йдіть геть, бо зарубаю». Людина, одним словом, така собі була, напевно із тарганчиками в голові...

Потім, його хтось добре розрадив. Є в мене здогадки, що була то Імператриця. І з‘явилися в них діточки, а потім в цих діточок - власні імператорчики. Тож, десь у році 1920, династію цю трохи «попустило». «Карма почистилася» - казав Далай лама пра-пра-прабабусі, й нас показали світові. А світ - побачив нас.

А все завдячуючи іншій Людині, гарний мабуть чолов´яга був, звали його «Норвезький Посол», що це за ім’я таке – не знаю, але звучить поважно. Йому теж подарували Ши. Тож моя пра-пра-прабабця Лейдза поїхала мешкати до Європи наприкінці 1930-х років, але так їй було там сумно, що «Норвезький Посол», напевно, знову зробив щось дуже важливе для чергового Китайського Імператора і привіз ще двох моіх пра-пра-прадідусів.

Ще мама розповідала про Ши тцу, який супроводжував Людину на ім’я Будда в його подорожах та пізнанні Світу. Принц, який покинув родИну заради просвітлення частенько так втомлювався. А що ви думали, нелегкий це шлях...

І тоді перетворювався мій пращур Ши на величезного лева. Будда сідав йому на спину та й їхав собі далі. Зручно влаштувався, на мій погляд, але світлій Людині допомогти - то святе в нас, у Ши. От за сміливість нашу, хоробрість та витривалість, нам і дали ім‘я 狮子, шицзи - левеня у перекладі.


Але мама казала, що суперечка в них із моєю бабусею була. Тому що та вважала, що насправді, вірне трактування Ши тцу - «собачка-красуня» 西施犬, xīshīquǎn , сішицюань, на честь однієї з «Чотирьох красунь» - супутниць Імператорів прадавнього Китаю - Сі Ши.

Особисто ж мені, подобаються обидві історії, бо вважаю, що гарні ми як Сі Ши, а хоробрі - як левенята.


І можливо, мама мені б ще щось розповіла, але одного дня, коли лапки вже почали мерзнути від прогулянок, приїхала якась двонога с... Як ви там Людину жіночої статі називаєте? А! Жінка, ось. Приїхала і забрала мене у мами.

Хоч в теплу ковдру одразу загорнула, мабуть, якесь розуміння мала, як із нами, Ши, поводитись. І почалося тієї миті моє нове життя. Маму й братиків я більше не бачила. Сумувала. Навіть плакала. Але ж, ми, Ши, маємо левине серце. Хоробрі, хоч і маленькі. Тому вирішила цій двоногій с... , вибачте, Жінці, теж трохи життя розрадити.


Робила, що могла. Пісяла де хотіла, іноді на пелюшку, але особливо, полюбляла килимок такий м’якенький. Зеленого кольору, як травичка. Там не тільки пісяти зручно було. Попку теж лоскотало.


Що ще? А! Капці її сховала. Одного - під ванну, іншого - в саду під кущ гортензії. Довго Жіночка ця їх шукала. Ще були заховані шкарпетки, ланцюжки, квіточки та листячко з вазонів. У садочку схованок з десяток було. Слово Ши тцу даю!

Кожного разу була впевнена, що попа моя постраждає, а Жінка мені іграшок купила. Білочку та єнота. Відтоді білочку я носила всюди, а Вона чомусь сміялася й казала: «Шаня, в тебе знову білочка?»


Ой, ледь не забула. В мене ж ім‘я з‘явилося. Шаня я. Повністю - Шанель.

Що це за Шанель така, поки не зрозуміла, а ось Шаня - сподобалось. Ша-ня-ша-ня. Наче, непогано звучить й запам‘ятовується добре.


А ще, на запрошення «на» схоже. Запрошення, не команду. це тільки ви, Люди, думаєте, що керуєте нами. Мрійники...


Коли перелік моїх тренувань для цієї двоногої закінчився, сіла я думу думати. Може, не така вона й погана, Жінка ця... І не сумно з нею, і іграшки купила, годує, водичку дає, булькотить щось своєю людською мовою. Іноді навіть розуміє мене...

Вирішила я її досліджувати. Ми Ши тцу такі, маємо бути впевнені, кого кохати, а кому й капці погризти.

Так ось... Вранці Вона очі відкриває - а я тут, поруч на подушці, на неї дивлюся. Тихенько так сиджу, мовчки просто дивлюся. Виявилося, що ви, люди прокидаєтесь від цього! Цікаво...


Вона в туалет, я - за нею. Зранку, вдень, вночі. Досліджувати, так досліджувати! А може, Вона там щось таємне робить, мені ж жити із нею тепер, потрібно знати напевно... По будинку, садочку, у ліс ходила хвостиком. Пильнувала. Вона так мене й називала іноді - «Мій хвостик».

А потім що почалося.... Йой, Не було із ким потеревенити, от тільки вам скажу. Поїхали ми до іншої двоногої.... Жіночки. А вона щось увімкнула, дзижчить воно як рій бджолиний, ще й волоссячко моє краде. Половину вкрала, мабуть в неї власного не вистачає. Крадійка! Потім наквецяла на мене щось. Водою поливала. Пахло приємно, але ж бульбашки ці - жах. Пручалася, воду струшувала, тож душ приймали разом. Раділа з цього дуже. Язика висунула. Посміхалася.

Завершилося все десь за години півтори. Втомилася від вражень. Але що маю вам сказати - ота перша Двонога увесь цей час зі мною була, розмовляла, заспокоювала. Пояснила, що Жіночку цю Тьотя Валя звати, грумер вона. Та я й не злякалася, ми ж Ши тцу, а леви грумерів усіляких не лякаються. Рррррр

Відверто скажу, довго я придивлялася до Жінки, яка мене в мами вкрала. Цілий тиждень, напевно. Усілякі випробування їй влаштовувала. Думала - теж ще одна крадійка. А потім, вирішила познайомитися, Віталія її кличуть. Породи в неї немає ніякої. Просто Людина виявилася. Але так потрохи, крок за кроком серце вона моє зігріла.


На ручках постійно мене носила. Спочатку думала, що я, немовля, чи що? Ганьба! Але згодом виявилось, що на ручках їздити приємно, краще видно, я ж росточку невеличкого зовсім, а ви, Люди, величезні, як стовбури дерев, голову постійно задирати потрібно. Остеохондроз ще шийний буде...

Коли прийшла зима і з‘явилися якісь білі смачні цяточки, що на ніс падають й тануть одразу, Віталія вдягла мене в тепленький «ком-бі-не-зон». Я вивчила! Він був червоного кольору. Там ще був капюшон. Я ж блондинка, тож мені пасувало. Дуже подобалось в ньому вигулювати Віталію.

В ліс зимовий ходили, деколи мене вона там знову на руки брала, бо я провалювалася. Снігу забагато було. От дурненька, не зрозуміла спочатку, що ми сніг обожнюємо й пірнаємо в нього. Із головою. А потім вистрибуємо й пірнаємо знову... Драйвово то яяяк... Потім до неї це дійшло й вона тільки посміхалася. От що тут смішного? Ну так, сніг налипає й перетворює нас на снігових баб. А вона регоче та регоче. І мені радісно чомусь стає.

Якщо регоче, вирішила ще показати їй режим «собака-літака». Не знаєте що це? Вона також спочатку не знала. Це коли моторчик в моїй дупці вмикається й гасаю я по колу, вухами собі літати допомагаю. Десь хвилини за три режим вимикається автоматично.

Отак ми і впізнавали одне одного. Я - із обережністю та цікавістю. Вона - із любов‘ю. Але це я тільки згодом зрозуміла, що із любов‘ю. Любов - це таке почуття, яке будь-які кордони пройде та перешкоди зламає, ще мама моя мені про це казала. Але ж я маленька була, не розуміла ще тоді, що воно таке. Любов ця.

Далі буде....





Yorumlar


bottom of page